МИКОЛА ПОВОЗНІКОВ: «ВИХОВУЄМО ПАТРІОТІВ, ФОРМУЄМО АГРАРНУ ЕЛІТУ»

Кілька років тому студенти-аграрники стали на захист свого декана, якого незаконно звільнили з університету. На той час це був чи не єдиний в місті прецедент, коли молодь зважилася настільки активно захищати свого наставника. Про Миколу Повознікова, колишнього декана біотехнологічного факультету ПДАТУ, говорили багато й різного: одні казали, що він новатор, першопроходець, ідейний натхненних, інші ж вбачали в ньому конкурента й перешіптувалися, що той, мовляв, трохи перегинає палицю в панібратстві зі студентами, й узагалі...

Звільнення зі скандалом з рідного вишу – не єдина неприємність, яка спіткала цього чоловіка. Микола Гаврилович був змушений не лише залишити альма-матір, а й пройти пекла судових інстанцій, аби реабілітувати ім’я вчителя й науковця. Це йому вдалося. А що ж далі? Де сьогодні перебуває незаслужено «репресований» науковець?
Була переконана, що він не сидить склавши руки, і не помилилася. Із уже професором кафедри біології тварин Національного університету природокористування і біоресурсів України Миколою Повозніковим зустрілися під час його тимчасового відрядження. Розговорилися, адже знайомі більше десятка років.

- У житті все не випадкове, - каже мій співрозмовник. – Усе, що трапляється, - до кращого. Як і колись, працюю зі студентами, роблю те, що мені подобається – вчуся сам і навчаю інших. Захистився, пишу книги, в міру сил впроваджую новації – одним словом живу!

- Переїхали до Києва?

- Так. Працюю в Національному університеті природокористування і біоресурсів України на факультеті тваринництва і біоресурсів. У виші навчається 27 тисяч студентів, він займає третє місце в рейтингу серед столичних навчальних закладів.

- Як узагалі туди потрапили, хтось запросив?

- Здавалося, що після звільнення з ПДАТУ роботу мені не знайти. Пішов у один інститут, там кажуть, що роботи немає, пішов у другий – і знову відповідь: «Особисто для Вас роботи немає». Поїхав у Хмельницький, знову відмова. Була потужна блокада. Знаєте, як це вмить стати персоною нон грата? Я знаю, відчув це на власній шкурі.
Але я не з тих, хто здається. Почав шукати вакансії в інших вишах і натрапив на оголошення про конкурс на посаду ректора НУБіП. Розумів, що, можливо, мої дії абсурдні, але на той час це був єдиний шанс доказати собі, що я чогось вартий. Подав документи на конкурс. Звісно, я розумів, що за мене не проголосують, адже претендентів всього два – колишній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко і нікому невідомий Повозніков. За мене проголосував тоді хтось один, але це було не так уже й важливо. Я мав змогу під час зустрічей із викладацьким складом познайомитися й поспілкуватися з багатьма цікавими людьми, науковцями, освітянською елітою. Це було наче ковток свіжого повітря; прийшло усвідомлення, що ще не все втрачено. За кілька тижнів після конкурсу до мене зателефонували з НУБіПу й запропонували роботу. Погодився, але за однієї умови: я мав закінчити судові справи і прийти на нове місце роботи без будь-якого шлейфу минулих неприємностей. Ось так із 1 жовтня 2014 року працюю в Національному університеті. Спочатку викладав на кафедрі птахівництва і дрібного тваринництва, а з 1 травня 2015 року, коли створили нову кафедру біології тварин, перейшов туди. Основна дисципліна, яку викладаю, - утримання і гігієна тварин. Маю глибоке переконання, що впровадження новітніх технологій у сільське господарство – це запорука його успішного розвитку.

- Не повірю, якщо Ви не взялися за «старе» й не почали впроваджувати якісь новації в НУБіПі?

- (Сміється). Припадати науковим пилом – це не моє, тож почалися різні конференції, олімпіади, виступи. Відверто зізнаюся, нове місце роботи – це рай, у якому я живу. Увесь викладацький склад вишу працює на рейтинг, чим більше ідей ти генеруєш, тим краще для твого успішного рейтингу. Студенти не просиджують пари, не відбувають від дзвінка до дзвінка, аби отримати диплом. Вони хочуть знання, й не просто хочуть, вони їх вимагають від викладачів! Ось це я розумію рівень і усвідомлення. І мій девіз, з яким крокую по житті, в цьому виші виявився як ніколи доречним.

- Це який?

- Працюємо разом, виховуємо патріотів і формуємо аграрну еліту. Як завжди, в пріоритеті практичні заняття. Декілька моїх колег-викладачів пішли із ПДАТУ разом зі мною, сьогодні вони працюють у відомих українських корпораціях. Ми постійно на зв’язку, разом зі студентами допомагаємо їм вирішувати виробничі завдання. І діти бачать, як від їхніх рішень, правильних чи ні, змінюється стан справ на тому чи іншому підприємстві. Немає цього розриву між теорією і практикою, ми навчаємо спеціаліста, якого після закінчення вишу не доведеться знову перевчати на якийсь лад. Він уже готовий, цілком конкурентоспроможний і затребуваний на ринку праці.

- Кам’янецькі студенти поспішають на навчання до НУБіПу? Уже встигли розрекламувати університет?

- Я над цим інтенсивно працюю, як і свого часу в ПДАТУ. Точно знаю, що двоє студенток навчається в нас у магістратурі.

- Миколо Гавриловичу, за колишньою альма-матер не жалкуєте?

- Раніше, можливо, й жалкував, але час лікує. Сьогодні в мене прекрасна робота, колектив, який мене розуміє, студенти, які хочуть мати знання. Що ще потрібно для щастя науковцю? Хіба, усвідомлення того, що праця твоя недаремна. Думаю, недаремна.